Невидима лють: чому жіночий гнів став однією з головних тем сучасної культури

Жінка, охоплена гнівом, довго лишалася для культури забороненою, репресованою фігурою: її порив оголошували істеричним, невихованим чи божевільним, тоді як образ лагідної жінки доводили до стану карикатурного взірця. Жінці було дозволено страждати, чекати та приймати вибачення, але аж ніяк не лютувати, уподібнюючись до «сильної статі».

Сьогодні культура перебудовується за іншим кресленням: жіночий гнів вийшов із тіні й став однією з центральних тем сучасного кіно, літератури й мистецтва – його більше не соромляться, не «лікують» і не виносять за кадр.

Психологічний трилер «Солоденька» британської письменниці Сі Джей Ск’юз, виданий у #книголав, – один із радикальних прикладів цієї перебудови. Головна героїня Ріаннон – тиха, скромна помічниця редакторки з улюбленою чихуахуа та списком потенційних жертв у щоденнику. Її історія доводить, що за бездоганною непомітністю може ховатися будь-що, а «солоденька» – не завжди комплімент.

Чесна препарація гніву

Переломним для масової культури останніх десятиліть став роман «Загублена» Ґілліан Флінн – він сам та його екранізація зруйнували уявлення про те, що жіноча злість мусить бути смішною або жалюгідною. Діяння Емі холодні, вивірені й до мурах логічні. Слідом з’явилися Вілланель із серіалу «Убити Єву», яка перетворює насильство на естетичний жест, «Перспективна дівчина» Емералд Феннелл, де гнів героїні стає відповіддю на несправедливість, яку система десятиліттями воліла не помічати, а також горори Ті Веста, у яких Мія Ґот перетворила лють відкинутої, невидимої для світу дівчини на цілу кінематографічну симфонію.

Утім, коріння цього образу сягає глибше: ще «Керрі» Стівена Кінга показувала, як приниження жінки досягає критичної маси, а антична Медея доводила здатність жіночої люті руйнувати світи. Різниця полягає в оптиці. Раніше таких героїнь виводили монстрами, яких належало покарати й забути, – сучасні автори досліджують їх зсередини, без моралізаторства та страху. Тенденція не оминула й візуальне мистецтво: скульптура Лучано Ґарбаті «Медуза з головою Персея», встановлена навпроти нью-йоркського суду, де слухали справу Гарві Вайнштейна, перетворила міфічну «потвору» на символ відплати. Паралельно есеїстика на кшталт «Rage Becomes Her» Сораї Чемалі чи «Good and Mad» Ребекки Трейстер прямо називає гнів політичним ресурсом і рушієм змін. Культура нарешті питає не «чи личить жінці злитися?», а «звідки береться ця злість і про що вона свідчить?»

Смерть «хорошої дівчинки»

«Хороша дівчинка» – зовсім не риса характеру, як нас переконували раніше, а суспільна вимога. Вона говорить: будь зручною, усміхайся, згладжуй кути й не обтяжуй ближнього (особливо чоловічої статі) своїми почуттями.

Дівчат століттями вчили, що злість – це «негарно», тож емоцію доводилося ковтати, перетравлюючи її на провину, тривожність або мовчазне виснаження. Сучасне культурне поле розібрало цей механізм на гвинтики. Та сама Емі Данн у знаменитому монолозі про «класну дівчину» описала жінку, сконструйовану під чужі очікування, – і мільйони читачок упізнали в ній себе. «Флібеґ» Фібі Воллер-Брідж показала, що ховається за маскою іронічної безтурботності: горе, сором і злість, яким ніде подітися. Романи Отесси Мошфеґ демонстративно відмовили героїням у чарівності – і саме тому стали бестселерами.

Персонажки більше не зобов’язані бути «симпатичними»: нестерпність стала літературною чеснотою, а глядацька формула good for her («так їй і треба було вчинити») перетворилася на окремий жанр, у якому аудиторія аплодує жінці, що переступає межу. Причина проста: у «хорошій дівчині» нарешті побачили не характер, а ґрати, і глядачки з читачками більше не готові вдавати, ніби ця пастка їм пасує. Образ перестав працювати тієї миті, коли стало зрозуміло, що придушений гнів нікуди не зникає, – саме тому культура обрала чесність.

«Солоденька» занурює в темряву

Сі Джей Ск’юз доводить цю чесність до межі. Її роман написаний у формі щоденника, і вже перший запис починається з нумерованого списку людей, яких Ріаннон залюбки прибрала б зі свого життя, — від сусідки-клептоманки до власного хлопця. Далі авторка віртуозно колажує побутове з моторошним: офісні плітки, дієти, вечірки з подругами, яких героїня називає «Людьми, Яких Не Позбутися», мешкають поруч із фантазіями, від яких холоне кров. Недарма книжку описують формулою «Бріджит Джонс зустрічає Американського психопата» – чорний гумор тут працює як наркоз, і читач надто пізно помічає, що сміється разом із хижачкою. Переказувати сюжет не варто: скажемо лише, що в дитинстві Ріаннон пережила гучну трагедію, стала «дівчинкою з новин», яку передавали з ток-шоу на ток-шоу, а тепер її головним козирем є непомітність, адже до тихих і чемних нікому немає діла. Це ще й уїдлива сатира на офісну культуру, дружбу з розрахунку та медіа, які обожнюють трагедії, але швидко втрачають цікавість до тих, хто їх пережив.

Ск’юз не дає Ріаннон «індульгенцію головної героїні» й водночас не демонізує жінку – вона лише дає люті слово, а в читача запитує: чому нам так легко симпатизувати непримітній убивці? «Солоденька» з’явилася саме тоді, коли культура навчилася дивитися жіночому гніву в очі, не відводячи погляду. І якщо за усмішкою найтихішої дівчини може ховатися ціла безодня – можливо, варто вислуховувати жінок до того, як їхня лють стає видимою. Тож якщо вам цікаво, на що здатна жінка, якої ніхто не помічає, – Ріаннон охоче поділиться своїм щоденником. Боятися нічого, навряд чи ваше ім’я красується в її списку.